Запозичення і взаємовпливи
у розвитку озброєння давньоруського війська
Ігор Печенюк,
підполковник, ад'юнкт кафедри історії, Військовий гуманітарний інститут
Національної академії оборони України
Вся історія людства є історією збройних сутичок,
війн, малих та великих збройних конфліктів. Мабуть, неможливо знайти
в масштабах земної кулі більш-менш значний відрізок часу, коли б
не гинули в бою люди, не йшли воєнні зіткнення. Можна впевнено сказати,
що війна з'явилася майже одночасно з появою людини. Вона брала в
руки зброю, щоб убити іншу, собі подібну людину. За всю історію
людства змінювалась зброя - від каменя та дубини до найсучаснішої
зброї масового ураження.
Зброя, яка першою опинилася в руках людини, була універсальною,
придатною як для полювання на дичину, так і на людину. Людина була
і залишається єдиним представником савців, яка протягом багатьох
тисяч років регулярно займається самознищенням. Про це свідчать
численні археологічні дослід-ження на всій території Землі. Розвиток
зброї для мисливства йшов парелельно із розвитком зброї проти людини
і розділяти їх неможливо. Фактично це була одна і та ж зброя.
Вивчення військової справи Київської Русі - найбільш яскравого державного
утворення середньовіччя на території нинішньої України - є однією
з актуальних проблем сучасної вітчизняної військово-історичної науки.
Впродовж століть люди вирішували свої суперечки досить часто за
допомогою зброї. Вона, як пам'ятка історії й елемент матеріальної
культури, несе інформацію про рівень і ступінь розвитку тогочасного
суспільства, характер і спрямування історичних контактів, соціальні
відношення люд-ських спільнот і зберігає в собі передові думки,
ідеї і технологічні рішення, від вирішення яких залежало розв'язання
проблем, що поставали перед людиною.
Інтерес до вивчення зброї та військової справи Київської Русі виник
не випадково. Вихідним пунктом при вивченні військової справи в
першу чергу є предмети озброєння, що тісно пов'язані з виробництвом
матеріальних засобів і його досягненнями. Виявлення етапів еволюції
і рівня розвитку озброєння служить основою для встановлення організаційного
та родового складу війська Київської Русі, його бойових порядків,
техніки та цілого ряду інших питань, що характеризують військову
справу в цілому. Характер оздоблення і декорування зброї, як матеріальне
втілення ступеню розвитку ремісничого виробництва, міжнародного
обміну та технічних досягнень відбиває етнічні традиції народів,
що мешкали на теренах Київської Русі. Модернізація окремих видів
зброї, зміни в озброєнні та характері ведення війни незмінно призводять
до зміни всієї системи військової справи. Аналіз розвитку озброєння
дає інформацію як про військову організацію, так і про економіко-соціальну
структуру суспільства Київської держави.
Про виробництво озброєння писав Б.О. Колчин, який зазначив: "В
усіх народів технічний рівень металооброб-ного і металургійного
виробництва більш за все відображається на видах, формі, якості
та техніці виробництва насту-пального та оборонного озброєння...
Зброярі при виготовленні зброї завжди першими реалізовували всі
технічні досягнення свого народу" [1, с. 23]. Виробництво зброї
та захисного озброєння, за всіх часів і в усіх народів, було найважливішою
галуззю ремесла.
На процес формування історії збройової культури Київської держави
наклали відбиток і особливе її геопо-літичне положення - межа Європи
та Азії, що сприяло розвитку власного оригіналь-ного комплексу озброєння.
Ряд предметів озброєння з території Київської Русі описані в багатьох
публікаціях, де розглядаються разом з іншими пред-метами матеріальної
культури, хоча досі не піддавались спеціальному дослід-женню.
Могутня у військовому відношенні Київська держава стала величезною
лабораторією, де удосконалювалася військова справа, видозмінюючись
під впливом різних сусідів, але не втрачаючи національної основи.
Її збройово-технічний бік "вбирав у себе іноземні елементи, утворюючи
унікальний симбіоз, що дозволяв різних ворогів перемагати різною
зброєю" [2, с. 54, 64-65].
Зброярам молодої Київської держави було відкрито великий вибір військових
виробів як близьких, так і далеких, розвинутих у військово-технічному
відношенні країн. У створенні вітчиз-няного військово-технічного
арсеналу, поряд з запозиченням чужого досвіду, давньоруськими зброярами
розроблялися та використовувалися власні зразки списів, сокир, стріл,
кистенів і мечів [3, с. 4]. Цей складний і тривалий процес створення
давньоруської збройової куль-тури був досить різноманітним. Руська
військова техніка постійно збагачувалася досягненнями північних
і західних народів. У свою чергу середньовічні руські бойові засоби
в багатьох відно-шеннях мали як загально-європейське, так і міжнародне
значення, що вимірюва-лося величезним внеском, який Київська Русь
додала у розвиток середньовічної збройової культури загалом [4,
с. 12].
Знайомству Київської Русі з технічно передовим західноєвропейським
озброєн-ням сприяли варяги-нормани, які служили найманцями у війську
київських князів. Разом з ними на Русь приходили ремісники і, перш
за все, майстри-зброярі. [4, с. 13]. Товарообмін суттєво сприяв
утворенню великих зон зі схожою збройо-вою культурою і разючою швидкістю
розповсюдження оригінальних військово-технічних досягнень.
Давньоруські дружинники успішно оволоділи західним мечем і східною
шаблею, європейським ланцетоподібним списом і кочівницькою пікою,
східним чеканом і меровінзьким скрамасаксом, азіатським сфероконічним
шоломом і каролінзькими шпорами, близькосхід-ними кистенями, булавами
і північними ланцетоподібними стрілами. У споряд-женні воїна Київської
Русі знайшлося місце й таким, здавалося б, взаємо-виключним бойовим
засобам, як важкий меч і легка шабля, масивному списові і легкій
сулиці, полегшеному чеканові і масивній похідній сокирі, легким
стрілам і важким арбалетним болтам [5, с. 76].
Кожний з дослідників по-своєму намагався пояснити характерність
і сусідство різних видів військової зброї. Так виникли і оформилися
дві концепції, одна з яких пов'язувала розвиток озбро-єння зі східним,
а друга - із західним впливом [6, с. 35; 7, с. 19; 8, с. 14]. Останнім
часом з'явилася ще одна думка, яка схиляється до переваг у озброєнні
давньоруського ратника над озброєнням західноєвропейського рицаря
[9, с. 37].
Проте збройова культура Давньо-руської держави явище складніше,
ніж просте запозичення. Озброєння було не лише східним, західним
чи місцевим. Русь була посередницею між Заходом і Сходом, а її зброярі
досконало володіли величезним спектром сучасних для того часу бойових
засобів різних країн. Багато-племінний склад війська Київської Русі,
що включав, крім воїнів слов'янських земель, найманців і союзників,
спричинив швидке взаємозбагачення військово-технічними новинками,
популярними засобами збройної боротьби.
Механізм включення у давньоруський арсенал зброї західного зразка
досить складний. Його початковий етап пов'язаний з появою на Русі
найманців- варягів. Їхні дружини зосереджувалися у княжих містах,
де і формувалася синкре-тична дружинна культура. Саме нормани були
постачальниками у Русь високо-якісних мечів, франкських і каролінзьких
клинків, скрамасаксів, деяких форм списів, сокир, стріл, круглих
щитів, кращих зразків кінського спорядження. Проте й варяги зазнали
на собі впливу давньоруської збройової культури. Вони швидко оволоділи
шаблею, одягли коніч-ний шолом, широко стали застосовувати кольчугу,
взяли на озброєння кочівницьку піку, східний чекан, руську бойову
сокиру, імовірно, й складний лук, округлі стремена і деякі предмети
упряжі, навчилися прийомам ведення кінного бою [10].
Військова справа і озброєння війська європейських і азіатських держав
як історично, так і традиційно відрізнялися. Різними були принципи
ведення бою і загальні тенденції розвитку збройової культури в цілому.
У збройовій культурі "Захід прагнув до удосконалення даного
зразка до повного досягнення наміченої мети, наприклад, до непроникної
зброї, нищівного меча і под., не турбуючись про пропорційність їх
силам того, хто бореться, та умовами бойової обстановки; Схід же,
навпаки, перш за все турбувався про те, щоб озброєння ні в чому
не обмежувало і не дуже втомлювало воїна і лише у цих межах практичної
застосо-вуваності розвивав бойові властивості своєї зброї до можливого
удосконалення" [11, с. 81]. Це твердження Е. Ленца не застаріло
і зараз, хоча складний процес освоєння різноманітної зброї давньо-руськими
воїнами протікав в умовах існування полярних протилежностей, зрозуміло,
що він не зводився лише до механічного накопичення імпортованих
виробів. Поряд із запозиченням чужого досвіду, найвдаліших технічних
ідей, створювалися, тиражувалися і доводи-лися до оптимальної якості
власні вироби практично всіх уживаних того часу зразків озброєння
- мечів, шабель, бойо-вих сокир, списів, луків і стріл, само-стрілів,
кистенів, булав та ін. [9, с. 38].
Незважаючи на існування, регіональні особливості у озброєнні і способах
ведення бою на Русі були не настільки великими, щоб суттєво змінити
засоби збройної боротьби. Відмінності іноді мали тимчасовий характер
і зводилися до розповсюдження тієї чи іншої зброї, наприклад, сокири
на півночі, а списа на півдні. В цілому ж засоби збройної боротьби
були майже єдиними для всієї території Давньоруської держави, вони
поєднували у собі риси Сходу і Заходу, а на загальному фоні євразійського
серед-ньовіччя представляли дещо особливе. У Київській Русі ІХ -
ХІІІ ст. складається неповторна своєрідність збройового мистецтва,
яка на багато сторіч уперед визначила шляхи розвитку власної зброї
і будувалася на поєднанні високої сприй-нятливості та творчої самостійності
[9, с. 39].
В історії східноєвропейської бойової техніки й озброєння збройова
справа Київської Русі відіграла прогресивну роль, що вплинуло на
розвиток не лише військової справи, а й на культуру, науку і техніку
взагалі цілого ряду як місцевих, так і сусідніх племен і народів.
Найвід-даленіші землі Давньоруської держави отримали технічно передове
і найсучас-ніше для того часу озброєння.
Практично уже до другої половини Х ст. становлення і самостійний
розвиток збройової справи у Київській Русі досяг такого рівня, коли
сам почав впливати не лише на окраїнні землі держави, але і на ближніх
і віддалених сусідів. Давньо-руські мечі, наконечники піхов мечів
і шабель, чекани, сокири, шоломи, а пізніше булави, кистені та інша
зброя проникли у Північну та Центральну Європу і викликали там власне
насліду-вання. Військово-технічні процеси, що відбувалися у самій
Київській державі, мали загальноєвропейське значення. Під впливом
руського клинкового вироб-ництва у країнах Європи відбулося пере-оснащення
франкського меча, що приз-ведо до розповсюдження рукояток нових
форм [12, с. 34-35]. Суттєвою була роль Київської Русі й у створенні
мечів із викривленим навершям і перехрестям, необхідних для ведення
кінного бою. Суттєвим впливом збройового ремесла русів пояснюється
поява у ХІ ст. у Східній Прибалтиці однолезових шабель-мечів [13,
с. 82]. Роль давньоруської зброї у появі в Волзькій Булгарії у ХІІ-ХІІІ
ст. шабельних гард кругового захисту руки та запозичений північноєвропейськими
зброярами наконечник піхов меча "зі східною пальметкою",
що був вироблений у Києві, доведено вченими-археологами [14, с.
39]. При оздобленні багатьох зразків зброї, знайдених у Данії, Швеції,
на о.Саарема використані орнаментовані мотиви Русі. Моду руських
дружинників хизуватися у золочених сфероконічних шоломах запозичили
заможні воїни Польщі, Угорщини, Самбії [15, с. 58]. Вікінги принесли
на батьківщину не лише руський чекан, але і сфероконічний шолом
[16, с. 47].
Київська Русь була найбільшим постачальником європейської зброї
і на Схід. Її купці торгували зброєю з Волзь-кою Булгарією, Хорезмом,
Арабським халіфатом. Разом з тим Русь постачала зброю як власного,
так і східного виробництва на Захід і Північ - у Чехію, Угорщину,
Польщу, слов'янське Помор'я, країни Прибалтики та Швецію. На Сході
високо цінували мечі і панцирі, що привозилися з Київської Русі
[17, с. 474]. Навіть у далекій Франції добре знали "чудові
кольчуги, зроблені на Русі" [18, с. 109].
Постійно розвивалися військово-технічні стосунки русичів зі степовиками.
Вже у ранньокиївський період східні шаблі, булави, кистені, піки,
чекани, стріли, шоломи, спорядження вершника і способи ведення бою
вершниками були сприйняті княжим дружинним середо-вищем і помітно
вплинули на форми і склад власного руського озброєння і прийоми
його бойового застосування. У подальшому, навпаки, бойові засоби
Київської Русі усе більше проникають у кочівницьке середовище [19,
с. 141]. Якщо спочатку чорні клобуки, торки, половці і берендеї
задовольнялися лише трофейною зброєю, захопленою на полі битви,
то невдовзі вони починають купувати продукцію київських зброярів
та замовляти її у відповідності до власних смаків, уподобань, фізичних
даних та ін.
Постійні війни, військові сутички і конфлікти зумовили попит на
зброю і предмети військового спорядження. Це пояснюється тим, що
у кочових народів збройове ремесло було розвинуте слабше, ніж у
осілих слов'янських племен [20, с. 11].
Таким чином, процес створення і розвитку власної збройової культури
був явищем багатоманітним, що привело до виникнення оригінального
і неповторного за своїми властивостями й особливостями цілого комплексу
бойових засобів, який неможливо уявити без військово-техніч-них
взаємин Русі, Заходу і Сходу. Києво-руська військова техніка постійно
пере-бувала у пошуку нових видів озброєння і збагачувалася досягненнями
сусідніх племен і народів.
Розвиток давньоруського збройового ремесла на досконалій матеріально-тех-нічній
базі дозволяв виробляти озброєння і оснащати військо сучасною для
того періоду бойовою зброєю, а удосконалення його зразків у багатьох
відношеннях мало загальноєвропейське значення.
Джерела
1. Колчин Б.А. Черная металлургия и металлообработка
в древней Руси: Автореф. дисс. … канд. тех. наук. - М., 1950.
2. Арциховский А.В. Археологические данные по варяжскому вопросу
// Культура древней Руси. - М., 1966.
3. Сухарев Ю.В. Очерки по ранней военной истории восточных славян
и Руси V-ХІІІ вв. - СПб., 1992.
4. Бережинський В.Г. Збройова культура Київської Русі та скандинавські
запозичення // Збірник наукових праць ВГІ НАОУ. - 1999. - № 2. -
С. 12-17.
5. Кирпичников А.Н. Военное дело Руси ІХ-ХV вв.: Дисс. … д-ра ист.
наук. - Л., 1975.
6. Висковатов А.В. Историческое описание одежды и вооружения российских
войск. - СПб., 1841. - Ч. 1.
7. Бранденбург Н.Е. О влиянии монгольского владычества на древнее
русское вооружение // Оружейный сборник. -1871. - № 1-4.
8. Железнов В. Оружие русских в допетровский период // Военный сборник.
- 1903. - № 12.
9. Бережинський В.Г. Зброя Київської Русі. - К.: Ін-т археології
НАНУ, НДЦ ГП ЗСУ, 2000. - 296 с.
10. Бережинський В.Г. Варязький вплив на формування збройової культури
Київської Русі // Проблеми і задачі воєнної історії в сучасних умовах.
Збірник матеріалів науково-практичної конференції м. Київ 27-28
січня 1998 року. - К., 1998. - С. 83-92.
11. Ленц Э. Указатель отделения средних веков и эпохи Возрождения.
Собрание оружия. - СПб., 1908. - Ч. 1.
12. Кирпичников А.Н. Древнерусское оружие. Мечи и сабли IX-XIII
вв. // Свод археологических источников. Археология СССР. - Вып.
Е 1-36. - М.Л.: Наука, 1966. - Вып. 1.
13. Paulsen P. Sabelschwerter im Ostseeraum. Documenta Archeologica.
- Bonn, 1956.
14. Paulsen P. Schwertortbander der Wikingerzeit. - Stuttgart, 1953.
15. Кирпичников А.Н. Русские шлемы X-XIII вв. // Советская археология.
- 1958. - № 4.
16. Paulsen P. Axt und Kreuz in Nord und Osteuropa. - Bonn, 1956.
17. Рыбаков Б.А. Ремесло древней Руси. - М., 1948.
18. Дробинский А.Н. Русь и Восточная Европа во французском средневековом
эпосе // Исторические записки. - М., 1948. - Т. 26.
19. Кирпичников А.Н. Шлем ХІІ в. из погребения кочевника. (По материалам
раскопок Кобяковской археологической экспедиции). 1960 г. // Археологические
раскопки на Дону. - Ростов-на-Дону, 1962.
20. Росляков А.А. Основные черты военной системы азиатских степняков
// Известия Туркменского филиала АН СССР. - 1951. - № 2.
До змісту Воєнна історія №2
за 2003 рік
|
